В епоху середньовіччя життя, в містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими
вулицями і зовнішніми мурами, поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою
була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була
боротьба із заносом інфекцій та влаштування карантинів.
Лікарям з класичною освітою, фактично, залишалась робота терапевта широкого
профілю. Тому таких «патентованих» лікарів було не так вже й багато у певній місцевості.
До такої незначної їх кількості призводила й висока вартість навчання та тривала
«післядипломна» освіта – мандрівки цивілізованою Європою. Та й послуги свої вони
оцінювали доволі високо – були доступними лише верхівці суспільства.
До того ж, фактично, не було й лікарень, ті одиничні шпиталі, які виникали у містах,
були більше притулками та хоспісами, аніж медичними закладами.
В Кам’янці-Подільському навіть одна із вулиць називалася Шпитальною. Відомо, що у
1724 р. магістрат затвердив статут цеху хірургів, який відстоював привілеї на виключне
право лікувати міщан. Згідно опису 1800 р. у Кам’янці-Подільському існував і окремий цех
фельдшерів.
У ХІХ ст. у Кам’янці-Подільському практикували відомі лікарі, об’єднані у окреме
Товариство. Найбільш знаними були Юзе́ф Анто́ній Роллє́та Вільгельм Фаренгольц, обидва
випускники медичного факультету Київського університету, перший – 1855 р., другий – 1862
р. Юзеф Ролле за фахом лікар-психіатр, член-кореспондент Краківської академії наук, з 1866
р. член Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, видатний польсько-
український історик. Вільгельм Фаренгольц був фахівцем із внутрішніх і нервових хвороб. У
1866 р. Вільгельм Фаренгольц опублікував у Кам’янці-Подільському у співавторстві
з Юзефом Ролле працю «Матеріали до медицинської топографії та гігієни Подільської
губернії. Про смертність у Подільській губернії».
Вільгельм Іванович працював у Кам’янці-Подільському як лікар, що мав вільну
практику. Був віце-президентом (1895), потім президентом (1900) Товариства подільських
лікарів, головою правління (1895). 1902 року мав чин надвірного радника.
Однак, навіть наприкінці ХІХ ст., на місцях ремісничі управи намагалися
монополізувати усі професії. Механізмом для такої монополії була видача ремісничою управою
спеціальних свідоцтв. Під необхідність отримання свідоцтва підводилося будь-яке заняття.
Зокрема, у 1896 р. Кам’янецька реміснича управа видала Гершу Лейферу свідоцтво “на
ремесло по вставці зубів”.