Від 30-х рр. XVI ст. маємо згадку про спільний кушнірський цех ”majstrow nacji polskiej i ruskiej” та окремий аналогічний цех вірмен. А наприкінці серпня 1537 р. бурмістр і райці польської юрисдикції приймали у ратуші цехмістрів та майстрів “polskich i ruskich z cechu kusnirskiego, a takze ormianskich mistrow tego samego kunsztu”. Про силу і роль кушнірів засвідчує велич найбільшої оборонної споруди – Кушнірської башти, що входила до системи Польських воріт, і боронила головний в’їзд до міста. Цех кушнірів мав свій арсенал і обороняв північні міські квартали. Ремісники постачали амуніцію та військові припаси, забезпечували людьми міські вежі та особисто брали участь в обороні міста під час ворожих нападів та облог. Відомо, що у 1590 році з Кам’янця до Тисмениці вирушили кілька вірменських родин, які займалися обробкою шкіри і володіли секретами виготовлення сап’яну та замші. Цей факт став своєрідним початком нового відліку в історії Тисмениці, міста, яке з часом зажило доброї слави умілих майстрів по всій Європі. Після турецького спустошення, кушнірський цех відновився у 1702 р., коли цехмістром став Михайло Венгринович, що переобирався на посаду у 1703, 1704 і 1705 рр. У 1706 р. було затверджено магістратом церковне братство з “підмайстрів” та “челяді” кушнірського цеху. При цьому зазначалося, якщо майстер отримував ремісничу освіту в Кам’янці, це надавало йому особливого авторитету і викликало загальне довір’я до нього як до великого умільця. Про значну роль міста у якості ремісничо-торговельного центру промовляють відомості книги кушнірського цеху за 1702-1779 рр. У ХІХ ст. кушнірське ремесло поступово згасає, проте цех продовжував існувати, і у 1882 р. його члени виступають у складі об’єднаної корпорації. У 1891 р. наявні документи подаються відомості про наявність в Кам’янець-Подільському цеху майстрів-кушнірів, з яких – 16 християн та 65 іудеїв. На печатці кушнірського цеху було викарбовано овечу шкуру з довгою шерстю.