Аналогічний цех різників через 100 років був зареєстрований у вірменській ратуші. Статут вірменського цеху різників 1615 р. був ухвалений за часів католікоса Мелкесета, короля Сигізмунда III та в присутності подільського старости Валентія Калиновського, війта Лукаша Грицьковича і присяжних. Його очолювали старший і молодший цехмістри: Бедрос та Кіркор, а до нього входило ще 24 майстри. Як зазначили майстри, вони звернулися до уряду із проханням затвердити статут, який мав врегулювати виробничі і, головне, фінансові справи різників, оскільки окремі майстри ухилялися від сплати встановлених податків. Статут складався із восьми положень. В першому пункті йшлося про обов’язкову сплату до цехової каси 10 грошів при вступі до цеху. Надалі різники мусили щотижня з однієї голови худоби і вівці давати до каси 1 шеляг, а хто не побажає сплачувати, того примусити сплатити, в додачу із штрафом у 2 гроші. Кожен братчик, по черзі, повинен ходити із скринькою і збирати «тижневе із забитої худоби». За відмову був передбачений штраф для братчика у 12 грошів. Наявні кошти цех різників мав право давати в борг, але при умові обов’язкової застави. Після турецької періоду 1672-1699 рр. відбувалося поступове відродження міста і зростання його населення, чому сприяли відновленню ремісничих спеціальностей. У 1704 р. відновив функціонування цех різників. Різницький цех фіксують документи 1798 р., а також численні згадки про діяльність різників у другій половині ХІХ ст. Зокрема, 1882 р. різницький цех названий як один із найбільших. У 1883 р. на загальних ремісничих зборах в Кам’янці основним питанням було прибутковість цеху і сплата податків. Виявилося, що за період 1881-1883 рр. від різницького цеху надійшло до ремісничої управи 37 руб. У 1889 р. різницький цех називається уже різницько-ковбасний. На 1891 р. до його складу входили 3 християн і 30 іудеїв. Збереглася печатка різницького цеху, на якій зображення вола, сокири і ножа