У 1374 р.Кам’янець отримав магдебурзьке право, за яким місто набуває привілей на самоврядування та облаштування виробничих і торгівельних корпорацій. З того часу міські ремісники за профілями виробництва були організовані у цехи. Цехи утворювалися згідно статутів, які регламентували виробничу, побутову і навіть духовну сферу їх членів. До складу цеху входили три категорії виробників: майстри, підмайстри та учні. Впродовж польського періоду кам’янецької історії (1434-1796 рр.) цехи стали основою міського життя, а в російський період історії (1796-1917 рр.) цехи набули нової форми, проте залишалися провідними виробничими корпораціями міста. В Кам’янці цеховий устрій міського ремесла був ліквідований у 1902 р.  

Кушнірське ремесло передбачало вичинку шкіри з хутром і пошиття із неї різного одягу. Сировиною для виготовлення виробів була натуральна шкіра різного ґатунку: сириця, пергамент, шевро, сап’ян, замша, юхт та ін. Оздоблення кушнірських виробів вимагало від майстрів володіння техніками шиття, вишивки, аплікації, набивання металу, тиснення, ажурного вирізування та плетіння. Кушнірі виправляли шкіри різних тварин: ведмедя, лисиці, зайця, кози, вівці, барана, а технологія виправки шкіри була доволі складною і потребувала значної кількості води.  

Від 30-х рр. XVI ст. маємо згадку про спільний кушнірський цех ”majstrow nacji polskiej i ruskiej” та окремий аналогічний цех вірмен. А наприкінці серпня 1537 р. бурмістр і райці польської юрисдикції приймали у ратуші цехмістрів та майстрів “polskich i ruskich z cechu kusnirskiego, a takze ormianskich mistrow tego samego kunsztu”. 

Про силу і роль кушнірів засвідчує велич найбільшої оборонної споруди – Кушнірської башти, що входила до системи Польських воріт, і боронила головний в’їзд до міста. Цех кушнірів мав свій арсенал і обороняв північні міські квартали. Ремісники постачали амуніцію та військові припаси, забезпечували людьми міські вежі та особисто брали участь в обороні міста під час ворожих нападів та облог. 

Відомо, що у 1590 році з Кам’янця до Тисмениці вирушили кілька вірменських родин, які займалися обробкою шкіри і володіли секретами виготовлення сап’яну та замші. Цей факт став своєрідним початком нового відліку в історії Тисмениці, міста, яке з часом зажило доброї слави умілих майстрів по всій Європі.  

Після турецького спустошення, кушнірський цех відновився у 1702 р., коли цехмістром став Михайло Венгринович, що переобирався на посаду у 1703, 1704 і 1705 рр. У 1706 р. було затверджено магістратом церковне братство з “підмайстрів” та “челяді” кушнірського цеху. При цьому зазначалося, якщо майстер отримував ремісничу освіту в Кам’янці, це надавало йому особливого авторитету і викликало загальне довір’я до нього як до великого умільця. Про значну роль міста у якості ремісничо-торговельного центру промовляють відомості книги кушнірського цеху за 1702-1779 рр. 

У ХІХ ст. кушнірське ремесло поступово згасає, проте цех продовжував існувати, і у 1882 р. його члени виступають у складі об’єднаної корпорації. У 1891 р. наявні документи подаються відомості про наявність в Кам’янець-Подільському цеху майстрів-кушнірів, з яких – 16 християн та 65 іудеїв. 

На печатці кушнірського цеху було викарбовано овечу шкуру з довгою шерстю.