На основі інженерних ідей Альбрехта Дюрера, у цій башті парапет призначався для рикошетування чавунних ядер, а посилене перекриття використовувалося для розміщення артилерії. Закріпили башту за міським цехом гончарів: на їх плечі лягав обов’язок підтримувати оборонний стан споруди, а також обслуговувати башту в період військових дій. Разом з тим, гончарство, як міське цехове ремесло поступово занепадає. Це було пов’язано із значним розвитком торгівлі і зміні смаків міщан, які надавали перевагу імпортним гончарним виробам. Саме тому, в 1740-х рр. башту від гончарів передали цеху різників, який набув значного розвитку, і назвали її Різницькою. У 1803 р. кам’янецькі гончарі навіть зверталися до російського царя з проханням дозволити їм, через мало чисельність, об’єднатися в один цех з олійниками. Проте гончарство у ХІХ ст. виходить за межі цехових статутів і набуває поширення в селах і містечках, де виготовлення глиняного посуду стає масовим селянським промислом ще на початку ХХ ст. Збереглася печатка гончарського цеху, на якій ремісники вказали на п’ять зразків різного посуду.