До початку XVII ст. вирощувати тютюн почали повсюдно у Франції, Іспанії та Британії. Курили, правда, не дуже часто. Серед європейських аристократів популярний був нюхальним тютюн, яким лікували нудьгу і головні болі. В Україні паління тютюну було поширено в середовищі козаків, які набули цю звичку з географічних причин. Вони жили недалеко від турецьких володінь, а ось турки тютюн оцінили досить рано. Теорія про те, що козаки перейняли звичку курити у турків (а взаємини українців, кримчан і османів завжди було не тільки ворожим, але багатим на культурні запозичення) підтверджується і лінгвістичним аналізом. Майже всі українські слова, пов’язані з курінням, перегукуються з турецькими. «Люлька» — lule, а на турецькому lula — «труба». Сам дієслово «палити» (або «пити дим») турецькою мовою звучить як «тютюн ічмек». Практично без змін до нас дійшли слова «капшук» і «чубук». На 1820 р. маємо перші статистичні матеріали про масштаби тютюнового виробництва на Поділлі, коли на місцеві потреби було вироблено 8 тис. пудів тютюну. Найкращі тютюнові фабрики, якість продукції яких не поступалася закордонним виробам, були у Фельштині, Городку, Могилеві, Новому Константинові, Лянцкоруні, Шаргороді та Сатанові. У 1882 р., згідно рішення Подільського губернського правління, ремісничій управі було рекомендовано провести укрупнення та об’єднання окремих цехів. Саме тоді, в Кам’янці був затверджений тютюновий цех, який займався подрібненням тютюну та виготовленням цигарок. Активними в ремісничому виробництві залишалося єврейське населення, яке здебільшого концентрувалося в галузях, де відбувалося виготовлення кінцевого продукту. Зокрема, в тютюновому виробництві працювало 78,4% євреїв. Проте, тютюнові цехи швидко перерослим у тютюнові фабрики, і вже у 1895 р. на Поділлі зафіксовано 11 тютюнових фабрики, річний прибуток яких перевищував 5 тис. руб.